Про нелюбов, з життя. Частина 17

0
17

Хоч і пустельними здаються степові простори, але це тільки на перший погляд. У тому і загадка цього краю, що ковилові моря цілком собі мирно уживаються з високими пагорбами, піщаною пустеллю і острівцями лісу. І особливо навесні природа знає, чим здивувати недосвідченого мандрівника. Як клаптева ковдра, зшита досвідченою майстринею, природа з’єднує шматочки різнотрав’я в один квітучий килим-червоне поле тюльпанів плавно перетікає в сині ірисові простори і з’єднується струмочком жовтих головок звіробою з густими заростями полину. І весь цей килим простьобаний зеленими нитками м’яти і материнки, конюшини і солодки .а через пару сотень кілометрів прямо на шляху встають високі пагорби, схожі на верблюжі горби. Але клаптева ковдра різнотрав’я вкриває і їх теж. Здається-ця краса нескінченна, але варто мандрівникові злегка звернути в сторону і над його головою з’являється зелений намет з листя. Лісові масиви тут, хоч і нечисленні і не так різноманітні флорою і фауною, але теж не позбавлені пишноти .

..ось одним з таких лісових комплексів і був заказник, де відпочивали анатолій і його маленька дочка оленка.

Територія, що охороняється єгерями, починалася непрохідним листяним лісом від річки салмиш, гілкувалася ґрунтовими дорогами по полях, засіяним житом і пшеницею, по яскраво зелених луках з соковитою, запашною травою, вставала на шляху хвойними масивами і дубовими гаями, перекривала шлях непрохідною хащею і виблискувала дзеркальною гладдю озер.

Вечоріло. Червоне сонце, втомлене від денної суєти, втомлено опускалося за горизонт, висвічуючи рідкісними променями химерні хмари, які теж хотіли відпочити де небудь за тридев’ять земель, але вітер , мабуть сьогодні не отримав рознарядку на їх транспортування, тому пухнасті фігури парили на одному місці, низько нависали над землею і з подивом поглядали на батька і дочку, вечеряли біля невеликого багаття поруч з озером

— смачно?,- дещиць дивився на оленку, яка із задоволенням черпала ложкою юшку з алюмінієвої миски, прикушуючи хлібом, пір’ям цибулі і кропу,- дааа, нічого смачнішого немає, ніж вечеря на природі. Тут і хліб інший і вода смачніше, та дочка?

-угу, — ленка не могла говорити з повним ротом, але підтримати розмову треба було, тому, прожувавши, запитала-пап, а де ти навчився юшку варити? дуже вже смачно, а особливо рибка в ній.

-ну, є захочеш — всьому навчишся. Чого тут варити то? премудрість яка. Я ось, як ти був коли, сам її, рибу, навіть запікав! ага, тільки ж війна закінчилася, зайвого зернятка не було, не те що хліба досхочу. А у нас за городами починався сад радгоспний, посеред якого річка текла. В саду-сторож з рушницею, дід митя, як і належить-нікого не пускав, щоб радгоспні дерева не обтрясли. А мене аж надто він любив, дозволяв через сад на річку ходити, але карав, щоб нікого я більше не водив. А мені й не треба. Було у мене там місце потаємне на березі. Ось я там маячнею рибок наловлю, додому знесу мамці, а одну собі залишу. Випатрати, підсолю, багаття розведу , а рибку глиною обмажу, в вугілля закопаю і сиджу чекаю. А в животі так вирує від голоду , що на тому березі, напевно чутно!

Чоловік засміявся і продовжив, підкидаючи в багаття гілки сухостою,- вона там запечеться, глину розіб’єш, а звідти аромат – розум від’єш! або правда риба така була або з голоду так здавалося. Доїла? ну давай тарілку, а сама он з під рушники діставай варенець сільський та з булкою його. Ох і смачний варенець, так?,- дещиць подивився на дочку, яка сиділа щаслива, задоволена, з білими молочними вусами над губою і ствердно махала головою, жуючи булку.- так, сільський варенець-це тобі не міський. Ось добре, що архиповка тут недалеко. А у них молоко то смачне яке. А чому? так корова то звідки молоко бере? ось що поїла — з того і молоко. А тут трави то які соковиті, а луки які? ось те то і воно. У моєму дитинстві у нас як то варенець не квасили. Та й мало було молока-корови то, в основному в радгоспі були, а свої на перечет. Так ось, дід митя пристосувався іноді з ферми тягнути флягу з молоком. Ну, сторожа то-вони скрізь сторожа, він-тому, а той –цьому. Так ось, принесе він флягу, на сонечко поставить. День постоїть і кисле молоко готова. Цю флягу тоді в річку опустить, та прив’яже в затишному місці . А кисле молоко така густа, хоч ножем ріж, холодна, аж зуби зводить-вода то в річці студена! кисле молоко наїшся-ось тобі і їжа і задоволення. Даааа, — простягнув чоловік, досить посміхнувся і глянув на дочку, яка намагалася допити варенець, борючись зі сном,-ніколи більше я такий кислого молока не їв. Смачно? а то, я ж говорив! ну що, зморило? може на бічну? біжи лягай в машину. Я приберуся, вогонь погашу та в наметі ляжу. Вранці на зорьку з берега покидаю.

Оленка встала, обняла батька за шию, — на добраніч, пап, — і напівсонна пішла в машину.

Чоловік підкинув у багаття гілок, які вмить обійнялися полум’ям, затріщали і вогонь підскочив вгору, прямуючи до зоряного неба і розсипаючи по шляху красиві іскри. Вечір щільно укутував галявину темрявою, укладаючи спати денних мешканців лісу і пробуджуючи тих, чий час не спати — ніч.

Багатоголосся птахів спочатку стало рідкісним, а потім і зовсім стихло. Бобри-роботяги залишили свої робочі місця на березі озера і навіть бджоли полетіли .на озері плескалися карасі, в кущах, то тут то там, чулося якесь шебуршаніе — то їжачок на полювання вийшов, то полівка шукала прожиток. Зрідка в найближчій частіше лунали якісь низькі протяжні звуки і де то в іншій стороні йому вторили такі ж, але вище. А то птах високо злітала з гучним криком , але, покружляв, поверталася на своє дерево і затихала. І тільки комарам було неважливо час доби — вони атакували і при денному спеку і при нічній прохолоді.

— ось кровопивці, — дещиць шльопнув себе по шиї і поворухнув гілку в багатті, щоб та яскравіше горіла. І в цей момент, в тиші, раптом пролунав постріл — один і за слідом інший. Мурашки побігли по спині. Заповідна зона, полювання заборонена. Браконьєри?він встав, пішов до машини і дістав монтировку. Хіба мало, лихі люди скрізь бувають. Дещицю стало тривожно — в машині ленка спить, як би не налякалася. По грунтовці застрибало світло фар. Автомобіль зупинився біля багаття, двері уазика відчинилися і вийшов єгер. Дещиць привозив сюди сім’ю вже давно, тому постійних єгерів всіх знав-о, санич, здорово!

-доброї ночі, анатолій. Стріляли! чув?

— так чув, ось, монтировку навіть приготував, — він показав залізяку в руках

— а на слух не визначив, в якій точно стороні?

-та як же, два рази поспіль — геть з того хвойника.

-ну добро, ми поїдемо. А ти, знаєш, гаси вогонь, та ночуй в машині і двері зсередини закрий-так спокійніше буде.

Толік так і зробив. Ніч провів напівсидячи, майже не зімкнувши очей.

Як тільки стало світати, прокинулася олена. Спочатку вона лежала на задньому сидінні мовчки, потім побачила, що батько не спить, села-тат, тато? а хто вночі приїжджав? і чому ти не в наметі?

— ой, а ти чого так рано прокинулася? та єгеря об’їжджали заказник, зупинилися привітатися. А мене комарі під ранок заїли, ось я і втік від них в машину. Ну, раз прокинулася, разом і залишаємо?

Ленка зраділа, -так ,так, так, разом залишаємо і я зловлю, а то ти вранці ловиш, а я вдень жодної рибки ще не зловила.

Світанок тут був ще красивішим, ніж захід сонця.природа прокидалася неспішно-потягувалася ранковим холодком, вмивалася росою і відкривала очі під боязке щебетання ранніх пташок.

Сонце не поспішало показуватися із за верхівок дерев. Вже все небо було світлим і туманний серпанок над озером майже розсіялася, а сонячні промені губилися в листі і не дотягувалися до галявини, де снідали дещиць з оленою.

Дівчинка потрясла плечима і повернула голову в ту сторону, звідки світило починало своє пробудження-брр, холодно. Ну, сонце, ну що ж ти так повільно на небо лізеш? пап, підемо вже рибалити — там хоч тепло!

— ну підемо!

Спуск до озера був крутий, але з притоптаними сходинками. І ця доріжка для ленки була вже як рідна. Спочатку висока трава, потім ліс, з химерними деревами — як ніби хтось хотів підточити олівці, але кинув-це бобри обгризали дерево, стоншуючи стовбур, щоб потім повалити. Далі-знову трава і ось воно-велике озеро. Кругле, гладке, як дзеркало, яке якийсь чарівник прикрасив неймовірними рожевими ліліями, білими лататтям, жовтими кубушками і вони ніжилися на круглих, яскраво зелених листках, показуючи себе у всій красі , ніби розуміли, як вони витончені і ніжні. По краю водної гладі височів рогіз. Ніби фортечною стіною, він закривав своїм довгим високим листям краси озера від сторонніх очей. А коричневі будилки, схожі на тонкі кукурудзяні качани , немов стражники ,парили в повітрі, погойдуючись на довгих тонких стеблах.

Оленка швидко спустилася до озера і, поки батько розправляв вудки, поспішила провідати своє улюблене дерево. Воно було величезним, розщепленим біля основи на дві частини, а в центрі утворилася кругла площадка, наЯку оленка запросто сідала і грілася на сонечку. Але, добігши до дерева, вона тільки встигла підняти ногу, щоб переступити величезні корені, як холод пронизав до самих п’ят. У центрі того самого майданчика, під теплими променями ранкового сонця, згорнувшись спіраллю, лежала змія . Чорна луска виблискувала і здавалася ще більш холодною і страшною, тому що видно було, що під нею ворушиться життя. Ленка захотіла спочатку закричати, потім заплакати, потім пуститися бігти, але страх скував так, що вона рушити не могла.

Дещиць закинув вудки і подивився в ту сторону , куди побігла дочка. Метрах в трьох вона стояла від нього, задерев’янівши. Вона щоранку бігала до цього дерева . Але тут він побачив її-застиглу.

— олена, дочко, ти чого?,- він у два кроки опинився біля дочки, яка величезними від жаху очима дивилася всередину.

— ех ти, слідопит! дочка, це вужик, він не кусається!, — він узяв доньку на руки і поніс геть від дерева, яке було вже вільно, бо ужик сам злякався галасу і поспішив юркнути у воду.

— все одно страшно. Ось звідки я знала, кусається він чи ні? бррр, не люблю я таких тварин і чого він моє місце зайняв, йому інших мало що?,- почув толик від доньки, саджаючи її на розкладний стільчик .

-ну, розумієш, він просто теж любить погрітися на сонечку. Плив, плив по озеру, замерз. Бачить-дерево і сонечко . Ось він і вирішив обсохнути і погрітися! так, мабуть міцно заснув, навіть тебе не помітив, — дещиць засміявся,- він сам злякався-он як уліпетивал по воді-тільки жовта шапочка мелькала!

— ой, тато, а моя вудка здається клює?

-ух ти, точно клює. Ну, тягни! так, так, не поспішай, потихеньку, перехоплюй, молодець, тепер тримай рибу то!

Леночка схопила карася, який в її долоньках був просто величезним, при цьому він так намагався втекти, що оленка нічого краще не придумала, як з усієї сили здавити рибу. І в цю ж мить карась видав звук, схожий на писк. Дещиць аж завмер від несподіванки. Такого він ще не чув , тим більше від риби.витягнувши гачок, він підставив доньці відро з водою і вона запустила в нього «говорить рибу»

-так, дочка, перша риба і така чудова. Мабуть, так сильно цього карася ще ніхто не обіймав, — сміявся він, насаджуючи черв’яка на гачок.

А оленка сиділа біля відра і невідривно стежила за «своїм» карасем. Він то плавав вгору спинкою, то плескав хвостом і вода летіла в різні боки, а то випливав мордою на поверхню і відкривав рот, ніби хотів щось сказати. І що то саме цього карася їй стало так шкода , що вона взяла відро, піднесла до краю озера і перекинула.риб’яча луска відбила сонячні відблиски, бранець розправив плавники, вильнув хвостом і швидко поплив. На здивований погляд батька, вона відповіла серйозно — це ж мій карась, так? ну а як я можу з’їсти говорить рибу? давай простих тепер риб наловимо, а то голодними залишимося!

Толік прикрив обличчя рукою, щоб не видно було , як він сміється. Але оленці було тепер не до сміху-вона гіпнотизувала поплавок, який гойдався на поверхні і вперто не хотів тонути.

Зверху, з галявини, пролунав чоловічий голос-анатолію, ти тут?

Толик упізнав голос єгеря і відгукнувся, -та тут я, зараз піднімуся. Дочко, ти поглядай тут і до води близько не підходь, я швидко.- здорово, санич! щось сталося?

— так, анатолію, тут така справа! вночі козулю підстрелили, комісія їде! і, щоб зайвих питань не було, виїхати б тобі. А то почнуться опитування, протоколи, воно треба?

-та не треба, звичайно. Якщо б я що бачив-одне, а так — більше тяганини буде. Пару годинок у мене є? ну і лади.

Олена допомагала збирати батькові речі і укладати їх в багажник, дивуючись-пап, ну ти ж сам сказав, що ми на тиждень поїхали, а сьогодні тільки п’ятий день . Ну чому ми не можемо залишитися? я ж навіть не вередувала і тобі у всьому допомагала?

Толік розумів, що доньці , звичайно, сподобалося тут, але хвилювання було з іншого приводу — вона не хотіла повертатися додому.

Речі були завантажені, ленка сиділа надута на задньому сидінні.

Толік перекурив, сів за кермо і повернувся до доньки — тут відпочивати добре, так! але он дядько сергій попередив, що після обіду злива буде і затягнеться на кілька днів. Розумієш, дочка? ми потім взагалі не виберемося, навіть в село за хлібом. Я тут ось що подумав. Раз подорожувати ми вирішили тиждень, а залишатися тут нам не можна, то..,- він побачив, як очі дочки заблищали цікавістю і, задоволений собою, продовжив, — я пропоную поїхати в село!

І в цей момент ленка кинулася йому ззаду на шию і радісно заволала,-татко, так-так-так, в село! грім, невідомо звідки взявся, вдарив в небесний мідний таз так сильно , що оленка, мало того що переконалася в правдивості слів батька, так ще й залепетала,-тільки давай вже швидше їхати, а то ми точно застрягнемо.