Наші мами і бабусі були великі витівниці і майстрині по частині дитячого гардеробу. Ось як зараз буває: потрібна дитині шапка або светр — батьки йдуть в магазин. А раніше діставала мама пряжу (або стару кофту) і спиці і в’язала своєму чаду обновку.
Хто ріс за часів радянського союзу, знає, що в магазинах асортимент був убогий і одноманітний. Хороші речі вважалися дефіцитом, їх у відкритому продажу вдень з вогнем не знайдеш. Виручали знайомі товарознавці або відрядні співгромадяни, що привозили з-за кордону гарний одяг. Але це було рідко, а хотілося, щоб дитина завжди був одягнений добре і ні в чому не потребував. Гаразд влітку, коли можна самій зшити ситцеве плаття дочки або шорти з бавовни для сина, а у що кутати дитину, коли на вулиці мороз? але і це питання батьків теж не бентежив.
У 50-80-ті роки ніякої різноманітності в одязі не було: всі носили те, що продавалося в магазинах, або те, що могли самі собі зшити. Зараз цікаво розглядати старі фотографії: дізнаєшся одяг, однотипні вбрання були у всіх, зараз вони здаються безглуздими і смішними, але тоді все так ходили.
Шуба на риб’ячому хутрі
Для дітей молодшого віку продавалися цигейкові або кролячі шубки, а тим, хто постарше, — вовняні пальто з теплою підкладкою в клітинку і з чорним хутряним коміром, який дряпав шию. Тканина була неяскравих забарвлень, зате, що називається, зносу їй не було — пальто потім передавали молодшим братам і сестрам. Як і дитячі шуби з мутона: він був таким щільним, що шуби могла стояти на підлозі сама по собі. Малюки в тяжких шубах були смішними і неповороткими, але зате не мерзли.
З часом легка промисловість стала випускати дитячі шуби з синтетичного хутра. Іноді структура волокна була фантазійної, в народі такі називали «шуба на риб’ячому хутрі». Верхній одяг дітям брали завжди на виріст, тому двох-трирічні малюки були закутані буквально з ніг до голови. Фасон шуби був вільним, і щоб дитині не задувало знизу, його підперізували ремінцем. Носили шубу кілька сезонів — коли одяг ставав коротким, її могли подовжити, пришивши до низу смугу штучного хутра. На початку 80 — х з’явилися непромокальні комбінезони для немовлят
Одягну все тепле відразу
Щоб діти не замерзли на вулиці, батьки користувалися ще одним старим прийомом-багатошаровістю. Дитину закутували як капусту, надягаючи на нього все тепле відразу.
Матеріали для пошиття дитячих речей були найчастіше натуральні, хорошої якості, але не відрізнялися ні красою, ні зручністю. Наприклад, з настанням міжсезоння дітей (і хлопчиків, і дівчаток) наряджали в бавовняні колготки. Вони зігрівали і були приємними до тіла, але погано тримали форму, розтягувалися, на колінах збиралися складками.
Перед виходом на прогулянку дівчинки поверх колготок надягали вовняні гамаші (до 70-х років цю функцію виконували шаровари). Найчастіше промисловість випускала цю деталь гардеробу в «чергових» кольорах-сині, зелені, сірі. З віком дівчинки переходили на панчохи такої ж якості, як і колготки. Вони не трималися на ногах, тому їх потрібно було утримувати спеціальним поясом з затискачами, а в більш давні часи — простими гумками. Взимку в панчохах, навіть бавовняних, було мерзлякувато, і дівчата утеплялися панталонами. Хлопчаки носили взимку вовняні штани або штани з теплої тканини з начосом.
Бабусин стиль
Светри, трикотажні жилети і кофти можна було купити в універмазі. Але ніхто не відмовлявся від hand made-пов’язаної улюбленої бабусею або мамою речі. Ідеї для шиття і в’язання, а також викрійки, брали в жіночих журналах. Найталановитіші умільці в’язали і сукні, і спідниці, і жилети. Шапки, шарфи, рукавиці і шкарпетки — у кожної дитини був такий в’язаний комплект ручної роботи. У міжсезоння хлопчаки носили головні убори, які в народі отримали назву шапочка ковзаняра і шапочка-півник. Дівчаткам на в’язані берети або мохерові шапки кріпили бабусину брошку, мовляв, і красиво, і не буде сповзати на очі.
У люті морози дитині надягали не одну, а дві шапки — тонку трикотажну і хутряну. Не питайте, навіщо. Так робили якщо не всі мами, то більшість. У сільській місцевості дитячу вушанку натягували поверх хустки, зав’язаного певним способом.
У радянські роки для дітей шили шапки з мутона і кролика, рідше — зі штучного хутра. Крій був один і той же-на зразок шолома, але з зав’язками під підборіддям. Дівчачий варіант головного убору відрізняли помпони і кольорові завязочки. Учні постарше носили вушанки зі штучного хутра, їх ще прикрашали зірочкою — з ідейних міркувань, мабуть. Шапки-шоломи були теплі, але незручні, вони сповзали на очі, перекручувалися, оголюючи то шию, то вухо.
Пухова хустка
Але і на цей випадок у батьків була підстраховка — великий пухову хустку. Він покривав голову малюка, обертався навколо грудей і зав’язувався на спині. У цьому обмундируванні малюк більше нагадував неваляшку, рухатися йому було складно. Але з іншого боку, зате ніякої мороз не страшний!
Якщо замість хустки дитині пов’язували шарф, то він обов’язково закривав носик, щоб захистити від морозного повітря, — виправдовували свій «модний» лайфхак турботливі мами і бабусі. За кінці шарфа мати притримувала малюка, якщо він падав.
До речі, разом з шапкою і шарфиком кожна дитина носила рукавиці, їх кріпили до довгої гумки і протягували через рукава верхнього одягу. Так у батьків була надія, що малюк їх не втратить.
Для морозів і у дорослих, і у дітей була своя пара валянок. По снігу краще взуття не придумаєш. А якщо сльота на дворі, то чіпляли на валянки калоші. У містах поступово відмовилися від традиційного взуття, перейшли на чобітки. Але і тут був нюанс-шкарпетки. Тобто колготки утеплювали вовняними шкарпетками, для цього взуття купували на розмір більше, ніж треба.
